Літній вечір

Мазком Ван Гога художник-вечір малює тишу:
Сріблясті хмари, як каравели в червонім морі.
Край горизонту достигле  сонце -  багряна вишня
Ще зігріває теплом тендітним дерева сонні.

СВІТ, ЗАЧАРОВАНИЙ ТИШЕЮ...

У тиші блакитні очі,
У тиші – рожеві губи,
Подихом вітру лоскоче,
Пухом хмарок голубить.

Вона заплітає маки
В житні поля чудові
І генерує знаки
Лиш їй одній відомі.

Ніжним струмком весняним
Тиша до нас озветься,
І буйноцвітним травнем
Помолодіє серце.

Бабки, роси і квітки
Незрозуміла мова.
Шепіт лісів столітніх,
Їх споконвічна втома.

Білий танок сніжинок
В тихих акордах вальсу,
Як головна причина
Для вселюдського щастя.

Золото листопаду,
Сльози осінніх ранків.
Місяць свої балади
Створює на світанку.

Тиша заграв вечірніх,
Ніч. Оріон з Пегасом.
І нескінченність ліній,
І безконечність часу...

У галасливім ритмі
Ти зупинися лише.
І подивись на витвір,
Що виплітає ТИША.

Визирнуло сонце із-за хмари,
Розбудило день сумний.
Око на сторінці зачепилося за малюнок.
Він притягує, як магніт.
Що там? Розпелехані хмари,
Чи коні гривасті не можуть зупинитися
В шаленому ритмі бігу?
Магніт малюнка не відпускає око,
А сонце лоскоче вії...

До Костенко мені далеко.
Я не вірю в солодкий обман,
Коли хтось назове поетом.
Я - звичайний собі графоман.

Механічно нанизую рими,
Сподіваючись: може хоч раз
І мені як дарунок, як диво
Замість скла попадеться алмаз.

Але знов ширпотреб... І не в ліні
Ніби дні пролітають мої.
Але все ж не вдається, як Ліні,
Словом душі будити черстві.

До Костенко мені далеко.
Доля в кожного є своя.
Не судилося стать ПОЕТОМ,
Але вчителем стала я.